(24.11.1900 – 10.06.1961 рр.)
«Доля випробовує тих, хто спромігся йти до великої мети. Сильних духом не зупинить ніхто, вони зі стиснутими руками вперто йдуть до наміченого. І тоді доля винагороджує їх сторицею й відчиняє перед ними усі таємниці дійсно прекрасного й незрівнянного мистецтва…» Катерина Білокур
У грудні 2020 року минула 120 річниця від дня народження видатної української художниці Катерини Білокур. Щоразу з почуттям подиву, з безмежною любов’ю і вдячністю, як вперше, ми відкриваємо для себе поетичний світ її творчості. Ніби очищуємося перед святилищем її унікального Таланту, що на широкому лані української культури розцвів і полонив щедрими барвами. Її світ витканий чарівними фарбами, дивовижно чистий, добрий, навчає нас завжди зберігати внутрішню злагодженість і чистоту, бути ближчими до природи, сприймати її неповторне розмаїття, аби відкрити для себе раптом таїну екзистенції її безперервного руху. Найчастіша сутність малярства художниці ‒ то наука моральна, в ньому очищувальний дух і сила наставлення на творення добра. З цих уроків моральності ми опромінюємося Любов’ю, відтак знову і знову прикипаємо поглядом до її неповторних полотен, аби мовити: «Як це прекрасно!»
Про особисте
Творчість Катерини Білокур ‒ це пристрасна всепоглинаюча закоханість у нескінченно звабливий світ мистецтва. Жінка йшла до нього крізь все життя й іншої долі для себе не бажала. Нелегка то була стезя, споріднена з долями інших селянських самоуків, що теж мріяли і мали віру у серці. Їй судилося, попри кричущі умовини убогого селянського побуту, стати справжнім митцем. У хаті Білокурів, типовій українській козачій оселі, з білими стінами під стріхою, крізь десятиліття відчувається неперевершений запах квітів, засушених трав, лугового размаїття. Здається, розчиняться двері і до світлиці увійде Вона ‒ з густими темними косами, у білій хустині, вишиванці, повернеться до вас. Усміхнеться і з її уст злетить гостинне: «Ласкаво прошу до хати!». Однак, до своєї обітні вона не запрошувала ‒ мали право увійти лише обрані, з ким щиро дружила, кому довіряла, радилась й показувала свої картини.
Катерина Білокур народилася 24 листопада 1900 року в селі Богданівка під Києвом, в родині селян, і нічого не віщувало їй стати художницею. Батько, Василь Йосипович Білокур, був заможною людиною, мав 2,5 десятин орної землі, тримав худобу. Мала братів Григорія та Павла. У 6 ‒ 7 років Катя навчилася читати, однак на сімейній раді було вирішено не віддавати дочку до школи, щоб, попри достаток у родині, зекономити на одязі та взутті. Катерина малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися як таким, що відволікає від роботи по господарству і зашкодить заміжжю.
У автобіографічних дописах художниця ділилася спогадами:
«У будні мені малювати заборонялося, а лише в неділю, після обіду, як усе впораю. Тоді, мовляв, хоч іди до дівчат гуляти, хоч читай, хоч малюй, хоч головою своєю неспокійною об пень бийся…»
На початку ХХ століття в селі дівчатам уготована була зовсім інша доля ‒ ранній шлюб, турботи про чоловіка і дітей, клопоти по домашньому господарству, робота в полі. Зовсім іншими були мрії маленької Катрі ‒ з раннього дитинства дівчинка хотіла малювати. І, незважаючи на те, що в селі не можна було дістати ні фарб, ні паперу, вона робила саморобні пензлі з прутиків і клаптиків шерсті, а малювала на шматочках полотна, які брала у мами, або на дощечках, що знаходила у батька. До молодшого ж братика, якого віддали вчитися в школу, відчувала особливу заздрість ‒ адже у нього були зошити! Одного разу Катерина взяла одну з них і розмалювала чудовими малюнками. Сподіваючись порадувати батьків, вона розвісила в кімнаті свої казкові картинки. Батько, помітивши таку творчість, спалив їх у грубці. З тих пір батьки не тільки забороняли їй малювати, а карали різками, бажаючи відучити від марного заняття.
Катерина не провела в школі жодного дня. Читати вона навчилася сама, практично за тиждень по Букварику, який дав їй батько. А потім читати улюблені книги дівчині доводилося потайки від матері, яка знаходила все нову роботу доньці, щоб відвернути від книг. Відсутність початкової освіти завадило Катерині вчитися в художній школі. У 1922–1923 рр. дівчина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки. Вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері. У технікум Білокур не приймають через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки. Малювати не покинула, а згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству. Ставили «Полтавку» Котляревського, «Наймичку» і «Безталанну» Карпенка-Карого, тощо. 1928 року Катерина дізнається про набір студентів до Київського театрального технікуму і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється: їй знову відмовляють з тієї ж причини.
Не бажаючи так жити далі, восени 1934 року дівчина робить спробу втопитися в річці Чумгак, внаслідок чого застуджує ноги. Після цієї спроби батьки з прокльонами згоджуються на заняття доньки малюванням і не примушують до заміжжя. Катерина ж, застудивши ноги в холодній воді, на все життя залишилася інвалідом.
Особисте життя в Катерини Білокур не склалося. Вона була привабливою дівчиною і шанувальників в рідному селі вистачало, але ніхто з них не розумів її захоплення живописом. Женихи дивувалися і вимагали залишити творчі мрії, кажучи: «Як? Моя дружина буде Мазилка !? ». І Катерина не поспішала заміж. Уже в зрілому віці вона відчула самотність, їй дуже хотілося розділити свої радощі й прикрощі з близькою людиною, а в селі її не розуміли. Свої думки і переживання вона залишила в листах до київських мистецтвознавців, з якими листувалася, і в своїй автобіографії. Усі її рядки пройняті ліризмом і щирою довірливістю.
Після закінчення війни сім’я Білокурів стає колгоспниками. 1948 року помирає батько. Катерина якийсь час живе з хворою матір’ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій із дружиною та 5 дітьми. Навесні 1961 року стан здоров’я Катерини значно погіршується: до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а в богданівській аптеці немає необхідних ліків.
На початку червня 1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину Білокур відвозять до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. Того ж дня художниця помирає. Похована в рідному селі Богданівка.
Творчий злет
Популярність Катерині Білокур принесли її квіткові композиції. Художниця виписувала кожну квіточку, і всі її роботи відрізняються ретельної деталізацією. Над однією картиною майстриня могла працювати рік. Взимку вона писала квіти по пам’яті, навесні і влітку она працювала в полі і в саду, навіть могла ходити за 30 км у сусідній Пирятинський ліс, щоб намалювати конвалії. Відомо, що художниця ніколи не зривала квіти. Вона говорила: «Зірвана квітка, як втрачена доля». Можливо саме тому її живі букети з півоніями, ромашками, трояндами, мальвами, лілеями мають особливу магію, зачаровуючи глядачів!
Катерина Білокур стала відомою художницею в 40 років, а допоміг випадок. Якось вона почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко:
«…Чи я в лузі не калина була, Чи я в лузі не червона була? Взяли ж мене поламали І в пучечки пов’язали. Така доля моя! Гірка доля моя!…»
Слова пісні так збентежили художницю, що вона написала лист відомій київській співачці. Розповівши про свою особисту драму і мрії, вона вклала малюнок із зображенням калини. Петрусенко зацікавилася долею талановитої дівчини і показала його своїм знайомим київським художникам. Дуже скоро до Катерини до Богданівки приїхали представники Полтавського будинку творчості. І сталося диво: дивовижні роботи нікому невідомої, але обдарованої художниці відібрали для персональної виставки.
1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. Там вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей. У 1944 році Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Чоловік пропонує Білокур виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур. 1949 року мисткиня стає членкинею Спілки художників України. А 1951 — нагороджена орденом «Знак Пошани» й одержує почесне звання Заслуженого діяча мистецтв України. У 1956 році отримує визнання у вигляді звання Народного художника України.
Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах світу. Три картини мисткині ‒ «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова:[
| «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» |
Відомий іспанський живописець порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва» ‒ Серафіною Луїз. Це звучить тим дивовижніше, що в основному про сучасне йому мистецтво Пікассо відгукувався вкрай негативно.
Згодом у мисткині з’являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей, жінка веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів ‒ поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна Папарук, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники й художниці Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці у Білокур з’являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.
Художній доробок
Творчий шлях Катерини Білокур ‒ то мужня хода від феєрично-потужних барв квіткових композицій до глибоких філософських полотен, широке розмаїття прекрасних професійних натюрмортів, акварелей, портретів. Мальовнича манера сформувалася одразу, майже незмінною залишалася у всі її творчі роки. Пензлики ‒ саморобні, «котячі», фарб часто-густо не вистачало і тоді шукала органічні замінники. Мазочок делікатний, рівний, деталі виписані тонесеньким пензликом, живописний шар прозорий, кольори ніби світяться. Поєднання барв на її палітрі нагадувало строкатий зелений або синій килим, на якому виділяються голівоньки квітів з яскравими соковитими і світлими листочками, що нанизані один біля одного наче коралі. Це не якісь там випещені улюбленці долі у вазонах, а зрослі на щедрій землі ‒ польові, лугові квіти і трави, а поряд піони, мальви, лілії з вологими ніби від роси пелюстками.
Мисткиня обожнювала природу рідної землі. З листа Катерини Білокур:
«А на дворі уже весна! Який це чудовий час! Ой, як же я її люблю. Ще вона не зелена, а скільки чує серце й бачить око чарівних її шумів і від подиху південного вітру, і від льоту гусей і журавлів і від щебетання веселого жайвора!»
Найбільше ж її витончено чутливу натуру зачарували живі квіти, що взимку перетворювалися на засушені пахучі зела. Раділа їм нестримно, розмовляючи з ними, карі очі художниці спалахували, випромінюючи щастя, щедрість душі, сердечність. Відчуття аури квітів вона видихала на полотні.
«Я й сама як почну малювати яку картину квітів, й думаю: оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небіть із життя людського. Але поки закінчу, в голові заснується цілий ряд картин, одна від другої чудовіші, красивіші ‒ та й все ж квіти… То я все на світі забуду та й знову малюю квіти…»
Часом художниця свої картини малювала протягом кількох років. Малювала тільки живу квітку, виписуючи кожну прожилку, кожен листочок, кожну пелюсточку. З реальності буття витворювала картини ‒ букети, яких ніколи не можна побачити в природі одночасно ‒ квіти весни, літа, осені, об’єднані фантазією художниці у величний гімн природі. Іноді композиції з квітами доповнювала фруктами та овочами ‒ плодами рідної землі. Деякі роботи мисткині супроводжував простий підпис: «Малювала з натури Катя Білокур». ЇЇ полотна просякнуті почуттям нескінченної любові й радості, що линуть з самого серця.
Досконало вивчаючи природу, Катерина у маленькій квіточці пізнавала подих сущого. У Богданівці умістився космос її жадань та мрій. Тут зачинався і в тонкій душі мисткині уміщувався той космос. Тут вона творила свої картини, писала поетично-проникливі, сповнені відчуттям самотності, і листи до друзів:
«Ой, як радісно, що є можливість кожного дня працювати: не відчувається ні старість, ні самотність, бо з-під пензля кожного дня на полотні виростає щось нове прекрасне і чудове».
ЇЇ листи, зібрані й надруковані у одній книзі, нагадують сповідь великої мисткині. Кришталево чисті, вони формують її мистецьку і людську філософію.
Картини довоєнного періоду творчості Катерини Білокур насичені кольорами життя, буянням зеленого царства. На жаль, більша частина з них загинула у згарищі війни на виставці мисткині у Полтаві. У роки окупації вона майже не працювала. Вершиною творчого доробку Катерини Білокур вважається післявоєнний період. Однією з найяскравіших і найвідоміших за своєю естетичною і емоційною силою впливу на глядача є картина «Цар-колос», 1949 р. Усе у композиції картини підпорядковане розкриттю ідеї твору ‒ життєдайної сили хліба, колосу. Центр композиції ‒ три скромні колосочки, які Катерина Білокур обрамила буянням квітів, зібраних у чарівний віночок. Назва твору образно підкреслює віжливість праці та хліба в житті людини. Тут розкривається й філософія самої авторки: її глибоку народність, любов до всього живого, шану до землі й праці. Тему хліба й колоса художниця продовжила й в натюрмортах.
Малярство Катерини Білокур у науці має визначення як «жанр квітів». Поряд з композиціями з квітами з’являються один за одним натюрморти. У них бачимо порядок, витонченість, симетрію, гармонію форм і об’ємів, горизонтальних і вертикальних ліній ‒ свідчення про дотримання норм у поєднанні з ладом співзвуччя кольорів. Так, у композиції «Сніданок», 1950 р. холодні тони створюють кольоровий спокій, затишок, і з волі авторки вкладаються у форму гармонійного єднання. Прості, невибагливі об’єкти немудрої селянської кулінарії видаються майже таємничими, виокремленими світлом з пітьми затемненого тла. На цьому контрасті підкреслювався сенс буденного сільського життя. У цьому натюрморті панує майже фізичне коло пахучого житнього хліба, немовби вітрильник на синьому просторі згорнутої скатертини на краю стола. Такого смачного хліба, здається, не куштували глядачі. Цей буханець наче тільки вийняли з гарячої печі, ще жевріють вуглики, відрізана скибка покладена на дощатий стіл з мискою картоплі й овочами. А поруч розмальований квітковим візерунком глек ‒ своєрідна рівновага до форми хліба.
Композиціями «Сніданок», «В Шрамківському районі на черкаській землі» 1955 ‒ 1956 рр., «Квіти й овочі» 1959 р., «Натюрморт з колосками й глечиком» 1958 ‒ 1959 рр. Катерина Білокур впевнено входить у мистецький простір Радянського Союзу, привносячи у загальну мистецьку палітру відтінки власного красивого селянського ладу. Їі листи цього часу бринять, ніби мелодії:
«Будуть чудові тихі вечори, як місяць уповні, як сонечко тільки сіло, а тут вже й місяць сходить великий, золотистий ‒ ви посядите на веранді або на її східцях і будете милуватися тим чудовим вечором і згадаєте мене: це ж Катерина любить такі вечори…»
Натюрморт у ХХ столітті стає улюбленим жанром мистецтва. У композиціях художниці відчувається милування гармонією світу, красою внутрішнього ладу. Світ художниці безмірно позитивний, простий і одночасно величний, витканий потоками любові і добра. У роботах панує вишуканість колориту землі, де вона народилася й жила. «Натюрморт»,1960 р. ‒ це остання робота Катерини Білокур, яка знаходиться у Яготинській музейній колекції. Тут вона знову возвеличує хліборобську працю, співає гімн родючості землі. Його величність Хліб надає композиції відтінку урочистості, набуває ролі великого символу життя. У цьому сенсі малярство Катерини Білокур метафоричне. Щоб сприйняти його силу, глядачеві слід пройти через високу інтелектуально-емоційну напругу, зануритися у світ духовного й сердечного розуму.
Наприкінці 50-их років художниця із захопленням почала вивчати графіку. Акварельні роботи, створені у цей період, «Напровесні», 1958 р., «Осінь», 1960 р., вражають своєю емоційною виразністю. Авторка називала ці роботи не пейзажі, а «краєвиди». У доробку Катерини Білокур були й портрети, з яких до речі, й почалося її захоплення малюванням. У колекції музею є два портрети олівцем: один 50-го року, інший ‒ намальовано через 7 років. Спосіб її виконання емоційно-реалістичний, сила грунтується на чіткій лінії і формі, що сприяє народженню цілісного образу.
Складно знайти випадок в історії мистецтва, коли бажання стати художником зустрічає стільки труднощів, скільки довелося подолати Катерині Білокур. Мрія дівчини з простої селянської родини здійснилася не завдяки, а всупереч долі. Майже все життя їй довелося боротися за право малювати, і, незважаючи на це, її картини випромінюють поклоніння і захоплення перед дарами природи. Польові і садові квіти, улюблені художницею, як дзеркало чистої, полум’яної і ніжної душі, відображають погляд на світ зачарованої маленької дівчинки. Творчість Катерини Білокур ‒ символ величі української землі, її самобутності й Таланту. Щорічно в залах Державного музею українського народного декоративного мистецтва вручають Премію імені Катерини Білокур. На сьогодні творчий спадок талановитої художниці завдяки гуманності та шані духовних загальнолюдських цінностей входить у скарбницю як української, так і світової культури.
У Богданівці, де народилася і провела все життя художниця, у 1977 році відкрито меморіальний музей. Біля будинку ‒ пам’ятник Катерині Білокур роботи її племінника ‒ Івана Білокура. У будинку зберігаються особисті речі, документи художниці, деякі картини, а остання робота, яку Катерина не встигла закінчити, стоїть на мольберті ‒ жоржини на блакитному тлі. Навколо будинку Білокур, як і при її житті, ростуть квіти. Про них так захоплено, і так душевно писала Катерина в одному зі своїх листів:
«Так як же їх не малювати, коли вони такі красиві? Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краще! І наче схиляються до мене і кажуть: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?» То я все на світі забуду ‒ і знову малюю квіти ».
https://uk.wikipedia.org/wiki/